Викладачі й студенти мріють, щоб їхній непідробний інтерес до навколишнього життя відображався в змісті занять. Місцем такого «щасливого збігу» з усіма підставами можна вважати мистецтво оповіді – storytelling. Ось беззаперечні переваги цього виду діяльності.

По-перше, оповідач на занятті транслює власний досвід поміж таких самих і водночас різних за змістом життєвих історій. Це поєднання схожого (вік, обраний фах, інтереси, притаманні саме цьому часові) й відмінного (унікальність кожного окремого студента) – запорука живого інтересу до змісту розказаного.

По-друге, перед викладачем відкривається низка методичних рішень, де можна суттєво сприяти досягненню мети заняття й курсу. Викладач може спрямовувати зусилля студентів у потрібному напрямку, задаючи бажаний сюжет, певну лексику, вводячи обмін історіями в потрібний момент заняття.

По-третє, це стимулює уяву, постійний вжиток вивченої лексики та оволодіння новою. Слова й вирази, якими автор історії користується для розповіді, таким чином переходять із пасивного словника до активного (лексику, яку студенти на початку спроможні лише розпізнавати, вони таким чином починають вживати свідомо).

Зрештою, виникає можливість варіювати техніки, суттєво урізноманітнивши завдання. Це може бути gap story, коли студентам пропонується додати до почутого (написаного) матеріалу власні деталі, задане або довільне завершення. Скажімо, викладач може запропонувати одній частині групи придумати щасливе закінчення, а іншій – нещасливе. Можна підготувати так звану мапу історії – зображення, текстові підказки, дати, фази якогось процесу й тому подібне; студенти групують елементи, утворюючи композицію. Студенти більш високого рівня можуть своїми історіями ілюструвати, підкріплювати чи заперечувати ідіоми, прислів’я, приказки. Обговорення почутих розповідей у свою чергу залишає групу в діалозі, через що поєднується створення невимушено\ атмосфери й виконання завдань навчальної програми.

Підготував доцент кафедри англійської мови Клочков В.В.