Спецпроект до Дня пам'яті жертв голодоморів

Ніщо так достовірно не передає атмосферу подібних подій, як спогади очевидців. Враховуючи, що з голодомору 1932-1933 рр. минуло 87 років, знайти їх було вкрай важко. З подіями 1946-1947 рр. було трохи простіше. Нам вдалось відшукати трьох людей, які люб'язно погодились розповісти нам про ті часи. Спогади двох із них будуть представлені у текстовому вигляді. Ще одну розповідь ми зняли на відео. Сподіваємось, що вам так само, як і нам, ця тема видасться цікавою!

Розповідь №1

25-го листопада, напередодні цієї події, нашому голові Студентської Ради, Глібу Іпатову, вдалось поспілкуватися із Галиною Кирилівною Оприщенко – заслуженим працівником авіаційного заводу «Антонов», яка віддала 50 років свого життя роботі на виробництві. В 2010 році вона вийшла на пенсію. Зараз їй 90 років, вона прожила довге та захопливе життя, пережила голодомори 1932-1933 рр. та 1946-1947 рр. та охоче поділилася своїми спогадами про ті часи – як жили люди, які вони були, що коїлось навкруги, як виживали, чим харчувались тощо. (далі – розповідь Галини Кирилівни)

«Народилася я в селі Сидорівка, в Корсунь-Шевченківському районі. Школа, 11 класів. Село велике, 2 колгоспи. Це був 1933 рік, мені тоді 3 рочки було. Діло було так. Помню, бувало, лежить чоловік на землі, ще живий. Їде Каленик - той, шо вмерлих забирав. І цей, що на землі лежить, просить: «Ти! Дай мені сухарик. Я ще буду жить.». А Каленик йому: «Я шо, по-твоєму, другий раз буду за тобой їхать?». Ото закинув його на воза і всьо, повіз викидать в яму. Хоронили даже тих, хто був ще живий.

Цей Каленик на нашу сім’ю був злий. Чого? Він любив нашу маму, а вона вийшла за другого заміж. Нас семеро дітей було, і мама нам казала: «Діти, не виходьте нікуди». Але це не через канібалізм, нє. В нас його не було. Може, десь і були випадки. У нас в селі навіть чуток таких не було.

Мама така хазяюшка була! Бувало, піде, набере сіна і потім меле його молотвою, а потом, коли приходила на роботу, їй в носовий платочок давали трохи муки за те, шо вона робила кожен день. І мама ту муку змішувала із сіном.

Весною ходили по колгоспних дорогах, де картошка була. А картошка вся померзла. То там видолблювали ту картошку і знімали шкурочку, а під нею був крохмал. Його тоже їли. Помню, мама лушпайки не викидала, а робила такі лєнточки з тих лушпайочків. І ми, дітки, на березі посадили картошку, лушпайки ці, і розкладали в кажду луночку отак росточками. Воно було для нас як золото (сміється). І вродила вже в 34-м году така картошка, слушай – зрослося так, шо не можна лопатою копать. Це була американка, така длінна. Ото мама мені наложе на руку і каже: «Неси, доця, до хати». Так я помню, вона мені така велика була, шо страшне. 2-3 картошини оце положе мені, і я ж однесу додому. Так ми і жили.

Вона в нас така заєчка була, ну шо тобі сказать. Вона з нічого то квашу якусь робила, то, коли сливи вродили, мама ті сливи нарвала та одразу нам понесла… Ще давали мамі якусь пенсію. А мама казала: «Нашо мені пенсія? В мене город, в мене хліб свій, і все. Не надо мені пенсію.» Отакі люди були.

Олія в нас була. Щас, кажуть, коноплі вредні. А тоді коноплі одівали, кормили, олію з них били. Все шили, одівались от і до. Так шо коноплі і льон тоді було сильно затребувані.

Якщо на дільниці груша стояла, треба було заплатить, шо в тебе груша. В тебе яблуня – тоже треба платить. М’ясо, яйця здавали, молоко здавали, корову оддавали. Ну це вже позже було. Я носила молоко до молочаня, а там перекручували його і одправляли кудись. Приходили, провіряли скрізь, чи не заховали, не закопали хліб кудась. А люди і закопували, бо тут тобі і війна підходе.

Як у школу ходила, не було у шо взуться. Нас же було семеро. Ото хтось кине сапоги, а хтось натяне і піде собі. Школа младших класів через дорогу була. Учителька, шо мене забирала, така добра була. А тоді ж сніги були – страшне, такі великі. Якось задала вона стішок, а тут мене саму перву спросили. Ну, думаю, чо я буду сидіть? Пока всіх перепитає, я піду сама. Ну і пішла я сама. А це було на 8 марта, шумно кругом, снігу було страшно багато тоді, а там під низом ще й вода тече. І я шагнула туда і стояла, вибратись не могла. Хтось іде, рипа сніг, а я кричу, охрипла вже, стою в крижаній воді. Як чую – вийшли зі школи. Я кричу з усіх сил «Софія Герасимівна!», так вона прибігла, рукою мене не достала, зняла з себе кашне і каже: «Галочка, берися за кашне, я тебе витяну». Після цього год не ходила ногами. Сиділа на печі, вчили мене ходить.

В школу ту більше не пішла я. На батька мого цей Каленик доніс. Тоді ж як: тіки слово хтось сказав – всьо. А батько електромонтер був, золоті руки. У нас за весь час я не помню, шоб свєта не було, шоб лампочка чи керосинка не горіла. ГЕС була в Стеблеві рядом, 8 чи 10 км від села. Він тоже її строїв. Значить, одправили батька на північ. Він там не був у тюрмі, зі своїми золотими руками. Тоді такі люди на вєс золота були. Ото він робив всьо время, женився і осів там. А мама отут з нами як пташечка, коло діточок. Ото нас воспитала така золота людина, якою була моя матуся, моє сонечко.

А потом война началась. Я уже чималенька була. Всіх моїх сестер забрал в Німеччину, після війни повернулись всі, крім найстаршої – з тих пір ми так і не бачились. Мене і Сірьожку не тронули. Він тоді зовсім малий був, 1938-го року. А сусіда в армію забрали. В них четверо дітей було. Мама як дізналась, сказала: «Доця, іди служи їм». Тітка та, бувало, табаку наріже, насіче, намішає і дасть мені чарочку. Уяви, картина: стою я, найменша - Вєрочка - на руках, інші коло мене. І я з тими дітками ото ходила, заробляла. Не то шо гроші треба були чи шо – так, хто шо дасть. В 1947 році, трохи позже, тоже ж голод був. Страдали люди, але залишались добрими: хто консерви, хто крупи дасть. Тьотка писала дядькові: «Галя нас на світі держить».

Після війни дівчата вернулись. Маня у Австрії була, Оля в Германії на заводі работала, Надя тоже в Германії, в якійсь сім’ї прислужувала. Рішили батькові написати, шо мама вмерла. Подивитись, чи він приїде, чи ні. Він же там жив собі на півночі. Приїхав. Через кілька днів махнув у Луцьк, на роботу. Жінка його туди ж приїхала. Коли він ще був у нас, мама йому сказала: «Я в тебе прошу тільки про одне. Так оно плаче дитя, так хоче в школу. Візьми її, вивчи її. Хай вона там у школу ходе». А я в цей час до косарки носила воду після школи. Коліна побиті, руки побиті – жах. Приходжу додому, мама мені це все розповідає і каже: «Ти, доця, не спи в дорозі, шоб він тебе ніде не скинув, щоб привіз у місто.». Так і зробила. В дорозі все було нормально, доїхали. Батька в місті зразу з розпростертими руками прийняли. Там і осіла. Провчилась 7 класів у школі. Потом мене в Київ сестри забрали. Так потроху-потроху і доросла до роботи на заводі.

Перепльотчицей работала. Дважди мене на пенсію відправляли, перший раз ще в 1985 году. Мені тоді 55 було, а я ж чувствовала, що я ше можу работать і работать. Ото до 2010 і доработала, і вже в 80 рішила, шо все, тепер точно пора.

Головна настанова, яку я хочу дати? Треба бути добрим, не злим. Якщо ти добрий, ти не будеш закапувать того зерна. Головою подумаєш: «Як це так? Там люди вмирають, а я зерно закопую?». Як людина поступає з добрими намірами, то до неї тянешся, як до сонечка. І жити стає простіше.»

Розповідь №2

Цими спогадами про голодомор 1946-1947 рр. з нами поділилась Ольга Феодосіївна Грищенко. Вона народилася 1937 року в селі Облітки Житомирської області. В сім’ї було п’ятеро дітей, батько пішов на війну, а матір залишилася сама з дітьми. На момент голодомору 1946-1947 їй було всього 9 років, але у її пам’яті відкарбувався той час.

«Коли я ходила з сестрою до школи, то ми по черзі носили чоботи, бо не було що взути» - згадує Ольга Феодосіївна.

Щоб прогодувати дітей, матері доводилось йти на базар у місто Малин пішки, щоб продати продукти тваринного походження, а натомість приносила додому хлібину, яку розтягували на місць. Діти самі ходили 18 км через ліс до бабусі. Вона їх могла нагодувати зеленим борщем  та дати кожному по кубику цукру.

Ольга Феодосіївна згадує забавний випадок: «Одного разу до будинку зайшов німець… Було дуже страшно! Але німець сказав, що в нього самого четверо дітей, і пригостив всіх цукром».

Розповідь №3

Це відео нам надіслала студентка групи ІСД-12 - Тисячна Інна. Її дідусь був очевидцем голодомору 1946-1947 рр. і з радістю відгукнувся на прохання онучки розповісти, що він пам'ятає про ті часи. Відео ви знайдете в кінці статті, в матеріалах. Приємного перегляду!

За активну участь в житті університету та надані матеріали, висловлюємо подяку наступним студентам:

1. Іпатов Гліб Геннадійович, група КІД-41

2. Ціпов'яз Карина Дмитрівна, група ТСД-22

3. Тисячна Інна Петрівна, група ІСД-12